(частина 1)
Це допоможе вам прийти до норми.
Кожен з нас зараз перебуває в тих чи інших обставинах, і стрес діє на кожного по-різному. Одна людина, живучи в Харкові, спокійно лежить на ліжку, коли в сусідній будинок прилітає ракета, а інша ховається в підвал щоразу, коли у Львові повітряна тривога (а живе на Левандівці). Ми не будемо говорити, що з того правильно. Нас цікавить робота з думками, які впливають на ваш стан. Запускаю рубрику «Знайти баланс». Обговоримо кожну думку, щоб вам ставало трохи легше.
«Неприйняття»
Якщо не приймати дійсність, ми несвідомо витіснимо будь-які внутрішні переживання. Це особливо властиво людям, які беруть відповідальність на себе, наприклад за дітей. «Їх же треба заспокоїти, треба не показувати, що страшно». Це повна маячня. Діти — це маленький сканер. Вони відчувають набагато більше, ніж ви думаєте. Їх неможливо обманути. Говоріть про свої емоції та водночас розповідайте, як з ними впоратися. Відкрийте свої почуття: «Так, мені страшно». Визнання — це перший крок до оздоровлення. Якщо ви думаєте, що не впораєтеся з емоціями, якщо відкриєте їх, то я вам скажу, що страх, який ви витісняєте, швидше приведе вас до неусвідомлених тривог, ніж той страх, про який ви знаєте. Ви зможете дати собі раду. Бо якщо ви знаєте, чого боїтеся, то починаєте шукати спосіб це подолати. Якщо не справляєтеся, запишіться на візит до психолога. Ми вам допоможемо.
«Скоро все буде добре»
О-о-о, таке налаштування мене дуже тішить. Я готовий з вами ділитися цим позитивом. Важливо ділитися, до речі, важливо. Але перед тим подумайте, чим ви ділитесь. Якщо це накопичені негативні емоції, то подзвоніть краще у кризову службу, бо зараз наговорите своїм рідним, а потім вам і від них вернеться. Ой, скажете, поганий я психолог. Люди ж мають обговорювати свої внутрішні переживання одне з одним: і позитивні, і негативні… Так, звичайно. Тільки коли їх накопичилося забагато, ліпше піти до психолога. Там ви отримаєте кваліфіковану допомогу.
«Очікування призводять до апатії»
Ми такі оптимістичні та класні. Усе в нас добре. Ми швидко адаптувалися до змін, і все гаразд. Тільки є нюанс: ми в очікуванні, що це закінчиться вже завтра чи за тиждень. Щоразу, гортаючи стрічку новин, ми всім серцем хочемо побачити новину, що НАТО надасть нам стільки зброї, що все закінчиться вже сьогодні, чи що владімір хуйло здохнув. І найцікавіше стається тоді, коли цього не відбувається. Ми засмучуємося. До цього додаються кілька подій про вбивство собачки чи котика — і все, в нас апатія. Ми ходимо наче мертві. «Ей, ти чого? Усе буде добре». Це ще більше бісить. Гаразд, перемотаймо на початок. Прийміть те, що це наша нова дійсність. Вона буде ще довго, і нам треба перелаштувати своє життя по-новому. Почніть менше дивитися новини. Там особливих змін немає. Досить раз на добу, щоб бути в курсі всіх найгарячіших подій. Я переглядаю новини в телеграм-каналі Верховної Ради України. Не без політичного піару, але все, що треба, дізнатися можна тут. Також варто перестати очікувати дива, що війна закінчиться — і будинки й загиблі воскреснуть. Нам треба відбудовувати те, що можемо, і створювати нове, навіть якщо не хочеться. Слід жити далі з новими реаліями. Тільки пам’ятайте: якщо вам здається, що в цій новій реальності є лиш темрява, то ви 100% помиляєтеся. Приходьте, додамо вам радості в життя.
«Зійду з розуму, якщо помре хтось із моїх близьких»
Це, мабуть, найгірше, що може бути у воєнному стані. Хоча на думку щойно спало слово «полон». Можна розглянути ці два сценарії. Смерть — це завжди боляче. Хіба коли сам помираєш, то вже потім нічого не відчуваєш. Є така теорія прив’язаності. Ось у ній, якщо коротко, є здорова прив’язаність: коли дві людини незалежні, але їм трохи краще з партнером (другом). Погано ж, коли «не можу жити без друга / кума / свата»… Якщо ви не бачите сенсу життя після смерті когось, то вітаю: у вас є щось, що повністю або частково задовільняє ця людина, і ви без неї нікуди. Це вже розбирати з психологом.
Далі буде.
